Краєзнавчий проект

Географічні та історичні відомості

про селище   Вільшанка

Кіровоградської області

Дослідження

учнів Вільшанської загальноосвітньої 
школи І-ІІІ ступенів

КЕРІВНИК
Вчитель географії Красота О.В.

Мета пошукового проекту

1.     Пошуково-дослідницька діяльність.

2.     Краєзнавча робота та природознавча робота.

3.     Розвиток туристичного спорту.

4.     Пропаганда здорового способу життя.

5.     Робота над згуртуванням дитячого колективу.

6.     Розвиток запитів та потреб підлітків  у спілкування.

7.     Естетичне, моральне та фізичне виховання.

       

Відомості про район

             Територія у межиріччі Південного Бугу і Синюхи – це та земля, про яку з давніх-давен складалися легенди. Саме у цих степах селяни не залишали на ніч плуга, бо заросте травою – на ранок не знайдеш. А в річку встроми дишло – і не впаде: така щільність від риби. У небі тісно було від птаства, у полі – від тварин. Незчисленні табуни диких коней-тарпанів розгулювали берегами річок. Так було з часів, коли ці землі належали Київській Русі. У середині XIII століття все різко змінилося – вогненним смерчем пронеслися над квітучим краєм монголо-татарські полчища, витоптавши копитами і випаливши вогнем усе живе. Хто вижив – утік на Лівобережжя Дніпра. Довгі три століття місцевість залишалася Диким полем.
           Та у кінці століття п’ятнадцятого почався зворотний процес. Тепер вже задніпровські землі, захоплені польськими феодалами, стали нестерпними для українців, що страждали від нещадного гноблення та католицького приниження. Рятівним краєм став простір між Виссю і Синюхою – вільні землі. І подалися відчайдушні перебіжчики шукати кращої долі. „Як перейшов Вись, то тільки п’ятами блись”, - склав у ті часи народ поговірку.
І почало відроджуватися обезлюднене Дике поле. Поселень після татарського спустошення тут ще не було. Але шукачі щастя облаштовували „уходи”, тобто тимчасові мисливські, рибальські, бортні промисли, де запасалися на всю зиму провіантом. А щоб захиститися від нападників, насамперед кримчаків, брали з собою зброю. Так у цих краях виникло козацтво. Поступово освоюючи степи, відчували перебіжчики живильний дух свободи. І почали ставити на нових землях „городці”, потихеньку самі робилися господарями своїх обійсть.

смт  Вільшанка

         Вільшанка  є  нашим  рідним  селищем . Всі   знають  кожен  куточок  своєї  малої  Батьківщини, але  є  й  такі  місця, які  мало  кому  відомі. На  підході до  Вільшанки  з  правої  сторони ,з  боку  правобережної  Вільшанки (Олешки) за  течією впадає   невеличка  річка  Репетуха. Тече через весь Вільшанський район із  заходу  сусіднього  Голованівського  району – Дорожнику, Березову Балку, Йосипівку (колишні назви: Людвінка та Юзефполь), Степанівка та Олешки, де впадає в р. Синюху. Ця невеличка річка  більшу частину часу плине тихенько. А після випадання великих дощів та під час весняних повеней вона страшенно шумить, як кажуть в селі Йосипівка: "Наша річка репетує". Ті шуми та репетування ріки дали назву річці: Репетуха.

Карта Вільшанки

Річка Репетуха

        Якщо піднятися  на  3  км   у  верхів*я  Репетухи  потрапляємо   в с.  Степанівка,в  якому  проживає  не  більше 5  сімей,  так званий Костиків хутір, до якого веде гай, який в народі іменують Садочками. Садочки – воістину народна українська назва, яка передає менталітет нашого народу, ліричність та родинний затишок. Але трагедія, що трапилась тут у роки Великої Вітчизняної війни, наклала свій тяжкий відбиток на це місце. З Йосипівської сільської ради поліцаї за два дні зігнали все населення єврейської національності і втопили у криницях, замучили і розстріляли 86 чоловік, у тому числі 18 неповнолітніх дітей. Назву гаю не змінювали, але тепер її мелодійність стала втіленням вікопомної туги і жалю за кожним невинно убієнним.

За ініціативи громадської організації "Взаємодопомога вільних людей" (м. Кіровоград) та за сприяння Всеукраїнського Єврейського Конгресу в урочищі "Садочки" встановлено пам’ятний знак євреям, закатованим у роки війни.

      Коли  чуємо розповіді про розстріли євреїв, завжди хочеться зауважити, що розстріляли не євреїв, а людей - дітей, стареньких, жінок.  Саме такі скорботні, пам’ятні знаки, участь в акціях молоді, школярів, свідків тих страшних днів змушують замислюватися, переживати душею, пам’ятати і робити усе, щоб ніколи війні не повторюватися.

     Ну   ось і  сама  Вільшанка вдалині завиднівся вільшанський міст через Синюху, і сама база веслувальної спортивної школи, знайома  кожному із  нас  хто  виріс  на  нашій  базі  і  берегах  Синюхи.

Тихий берег Синюхи – улюблене місце місцевих рибалок та закоханих пар.

     Лівий беріг  Вільшанки  є  більш  крутий  і  густо   увінчаний  скелями  Українського  кристалічного   щита,що  отримали  у  Вільшанців  назви -  «Леля», «Піка», «Качеляста», «Казан»,  «Муратові», «Білянка»,  «Різані». Деякі  скелі  піднімаються над водним плесом  до  8  метрів. Правий більш пологий  і  частіше  підтоплюється  під  час  паводків.

Скала «Білянка»

Скеля  «Качеляста»

Крім  природніх красивих  місць є  й  архітектурні –це  храм  Іонна 

Милостивого ,  що  знаходиться  в  центрі  Вільшанки.

              Найбільш  важливим  історично  для  кожного вільшанця  є  пам'ятник  заснуванню Вільшанки. Саме на цьому  місці  в 1774  році  була  збудована  козацька  слобода. Але  з  часом  ці  території  почали  заселяти  і  болгари, які  переселялися сюди   через  Російсько-Турецьку  війну.

                Цей  меморіальний  комплекс  у  центрі  селища  збудований  на  честь  воїнів-вільшанців ,що  загинули на фронтах  Великої Вітчизняної  війни. До  комплексу  також входять  меморіальні  плити,на  яких викарбовані  імена   учасників бойових  дій.

                 Це  гармата,що  приймала  участь  у  бойових  діях  під  час  оборони

 Вільшанки, 30-артилерійської дивізією радянських військ під  керівництвом  лейтенанта Пугасія.

Братська  могила воїнів, що   полягли  під  час визволення  Вільшанки.

Розташована  в центральному  парку  селища.

Реконструйована  у 2009  році.

Пам'ятник партизанам , замучених  фашистами.

Пам'ятник  воїнам-афганцям, розташований   у центрі селища

Пам'ятник відомому болгарському  політичному  діячеві 

 і  письменнику  Христо Ботеву  (відкритий у червні 2010 року)

Історична довідка

          Вільшанський  район -  це унікальний район по розташуванню. Так, тут найбільш відповідні умови для зеленого туризму. Промисловості немає, екологія – бездоганна. Синюху з її валунами – лише на полотнах відображати. Є ГЕС, але і там  красиво. До речі, на території селища, що колись обслуговувало гідроелектростанцію, була фабрика по виготовленню консервних кришок. А ще раніше – гудзикова фабрика, де з річкового матеріалу робили перламутрові гудзики. Тепер цього немає, але електроенергія  виробляється стабільно – Синюха не підводить.  Тут можна рибалити, збирати гриби і просто милуватися пейзажами, гідними полотен великих художників. Місцеві жителі із задоволенням зустріли б тут інвестора, здатного звести на побережжі базу відпочинку. Можна навіть санаторій, адже місцева вода за змістом радону набагато багатша, ніж аналогічна в Знам’янській водо-лікарні. Якби на базі місцевої поліклініки хтось (та хоч би і місцеве управління охорони здоров’я) вирішив улаштувати санаторій, дуже багато наших земляків (і не лише) могли б вирішити проблеми опорно-рухового апарату. Ось воно, здоров'я. Ось вони, інвестиції...  Є у Вільшанському районі господарство, яке займається вирощуванням коней. Це зовсім не ті коні, яких кожен з нас представляє. Це елітні скакуни, які займають провідні місця на скачках, за яких знавці-іноземці пропонують величезні гроші. Але як продати статних, породистих красенів, які можуть дати шикарне потомство?! І сюди б зробити грошові вливання. Дивишся, і ціла галузь розвинулася б.  Районна влада не скаржиться на відсутність фінансування, вона жалкує про те, що там, десь вгорі, в столиці, можливо, не бачать, а може, не хочуть помічати районні проблеми.

       Багато тисяч років тому давнім людям Приазов‘я були відомі ріки Голованівського та Вільшанського районів Кіровоградської і сусідніх областей України. Ту давнину підтверджує панно №7 Кам‘яної Могили, що поблизу села Терпіння Мелітопольського району Запорізької області.

Там серед інших рік Протосумеру Стародавньої Україии показані ріки Синюха, її праві притоки - Ятрань і ліва – Чорний Ташлик та інші. Важливіше те, що живучи не берегах наших рік, ми не завжди знаємо, про що говорять їх назви.

Наприклад, назву "Синюха", дехто з лінгвістів пов‘язує з синім кольором. Але, чи є для того незаперечні підстави?

У   книзі  Кифишина А.Г,  КАМЕННАЯ МОГИЛА, опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н. э., К. 2001 рік, с. 66 ).повідомляється, що після "здійснення ритуалу розстрілу з лука небесного полога (покриву – П.Г.), та із утворених дір-зірок, за пророцтвомнічного бога Сіна, хлинули води… "( с. 502).

Тобто річка Синюхи, резюмуємо, що вона одержала назву від імені місячного божества Сіна та арійського слова га – "звичайно: " Сін, звичайно".

Згідно з шумерською мітологією, "Нанна - в древнє-аккадський мові…. "Володар знання", він же "Сін.., місячне божество… Його ім‘я… часто пишеться клинописним знаком, відповідником числа 30". (Мифы народов мира, в 2-х томах, том. 2, с. 198, 437).

Можлива й інша санскритська назва ріки Синюхи : " сіндгу – "1) ріка, потік 2) приплив 3) океан, море" та "назва річки в північно-західній Індії". що існувала в Стародавній Україні"; "назва країни, розпростертої на берегах ріки Сіндху " та "назва народів країни Сіндху" (Санскритско-русский словарь, с.731; (Гарачук П.Ф, Древня Індія –Праукраїна, 2007).

В Українській мові є досить великий ряд слів з давнім шумерським словом сін : сінаж , сінди, сінечки, сінешній, сіни, сінини, сінки, сінний, сінник, сінничок, сіно (всього 28 слів з реєстровим словом сіно), сінці, сіняний (сінешній), сінь (дашок).

Арійська мова (санскрит) пояснює, що заготовлювану про запас суху траву арії-землероби називали сіна, що означає: "заготівля; запаси". Ми говоримо про заготовлювану про запас висушену траву: "сіно".

Відома в 1-му столітті нашої доби країна сіндів в Нижньому Подніпров‘ї та на Таманському півострові. Цілком можливо, що країна Сіндгу раніше існувала на берегах річки Синюхи, а пізніше під тиском північних народів сінди емігрували на південь України, а звідти – на Таманський півострів та до нинішньої Індії

Географічна довідка

Плоска, с. при Синюхе. У села 6 кургановъ и 1 городище-майданъ на берегу Синюхи. Около 1860 г. помещикъ Вышинскій раскопалъ курганъ и нашелъ въ немъ 2 горшечка, въ одномъ изъ нихъ были серебр. монеты. Около 1880 г. крестьяне раскопали курганъ и нашли въ немъ скелеты, глиняные сосуды, светильники и бронзовыя стрелы. Въ 1891 г. найдена въ могиле одна византійская монета, золотая, выпуклая.

Бузниковата, с. на прит. Синюхи. У села 3 кургана, изъ нихъ 1 раскопанъ около 1850 г. владельцемъ села Тлуховскимъ; найдены каменный крестъ и человеческій скелетъ.

Овсянка. У села 5 кургановъ, изъ нихъ 2 на возвышенности.

Корытна, с. близъ р. Синюхи. У села 4 кургана.

Юзефполь или Людвинка, м. близъ Синюхи. У местечка 5 кургановъ.

Олешки, с. на Синюхе. У села 5 кургановъ.

Куца Балка. У села 11 кургановъ, изъ нихъ 6 на возвышенности.

Сухой Ташлыкъ. У села 5 кургановъ.

Катеринка. У села 5 кургановъ. Одинъ курганъ раскопанъ крестьяниномъ назадъ тому 20 летъ; найдены - медный котелокъ, остовъ человека и лошади.

(Взято з «Літопису Вільшанки» М.Лобачевського)